ФІРСОВА ЛІДІЯ ІВАНІВНА

Народилася у 1927 році в місті Бобруйську у сім’ї військовослужбовця.

У 1933 році почала навчатися у Воздвиженській середній школі Ворошиловської (тепер Луганської) області, а через чотири роки, після демобілізації батька, їх сім’я оселилася у селі Мостище, Бишевського райо­ну, Київської області.

Під час Великої Вітчизняної війни сім’я перебувала на окупова­ній території. Її батько, Іван Олександрович, брав участь у парти­занському русі, був командиром 5-го батальйонного з'єднання ім. М.Хру­щова. За участь у партизанському русі гестапівці спалили їхню хату, розстріляли матір, батька, а п'ятнадцятирічну Лідію Фірсову за­брали у гестапо. Через два тижні її було відправлено до Німеччини, у табір міста Ноймарка. Протягом місяця Ліда перебувала у таборі, а потім її було відправлено на сільськогосподарські роботи у Баварію. Після повернення з Німеччини працювала вихователькою у Мостищанському дитячому будинку і навчалася заочно у Рожищевському педагогічному училищі, а у 1951 році, закінчивши училище, вступила на заочне відділення Житомирського педагогічного інституту на факультет ро­сійської мови та літератури. У цьому ж році почала працювати вчителькою початкових класів у Ново-Гродівській середній школі, а пізніше - вчителькою історії та німецької мови у Мостищанській семирічній школі. Потім 10 років викладала російську мову та літературу в Августівській восьмирічній школі.

Після переїзду до міста Запоріжжя працювала у дитячій кімнаті Ленінського РВМ на посаді інспектора. А з 1965 року викладала російську мову та методику у Запорізькому педагогічному училищі, була головою предметної комісії.

Грамотний, кваліфікований викладач, творча людина, чудовий наставник, прекрасний товариш. Такою Лідія Іванівна назавжди за­лишиться у наших серцях.

Ростуть, квітують липи…

Лідія Іванівна Фірсова

Про Лідію Іванівну Фірсову, викладача російської мови та літератури, розповідають її колеги Галина Степанченко, Людмила Штепа і Лідія Ходикіна. Такої скромної, порядної, обов'язкової, доброї, напрочуд делікатної, ліричної, всерозуміючої людини, як Лідія Іванівна, важко знайти. Вона розкрила­ся якось несподівано, мов у казці. Ми із студентами і Лідією Іванівною їздили у Волгоград, були у Краснодоні. З якою мате­ринською ласкою і любов'ю, ніжно і ненав'язливо, навдивови­жу делікатно ставилася вона до студентів. Як зараз звучать її слова:

-   Краще не робити і не допомагати, ніж потім дорікати.

-   Голос підвищують неправі і безсилі.

-   Не дозволяйте собі ніколи розпускатися, навіть на самоті.

-   Краще передовірити, ніж підозрювати.

-   Дітей треба не тільки любити, а й дружити з ним.

Її класи були найбільш здруженими, студенти людяними, мислячими, самостійними. Вони любили, ні, обожнювали Лідію Іванівну, наслідували її у всьому, ділилися найзаповітнішим, чого не розкажеш і мамі.

Після закінчення педучилища ще довго підтримували з нею зв'язок.

Коли у 1964 році почала працювати у Запорізькому педу­чилищі, була класним керівником у хлопців виробничого відділу. На випускному вечорі вони подарували їй годинник із символічним підписом: «Нашій мамі від дітей». А першими її учнями були сироти з дитбудинку. Вони й несли труну на ру­ках чотири кілометри, проводжаючи Лідію Іванівну в останню путь.

Народилася Лідія Іванівна в Бобруйську. У роки війни була зв'язковою між партизанами і підпільною організацію у селі. Одного разу фашисти схопили її. Та записку вона, чотирнадця­тирічна, вже встигла проковтнути, як учив батько - командир партизанів, колишній льотчик-випробувач. Її допитували, вда­рили автоматом по голові. Доля змилостивилась над дівчам. У гестапо її не розстріляли, а відправили до Німеччини. Працю­вала у Бауера. Звільнили американці у 1945 році. У таборі пе­реміщених осіб насушила сухарів, і вони допомогли їй живою добратися додому, до Києва.

... Вранці ластівка тричі билася у віконце. «Мабуть, Лідочка наша іде», - заплакала її мама. А в обід листоноша принес­ла телеграму: «Зустрічайте в Києві» .

Голова довго боліла і часто давала про себе знати. Та й життя не було щедрим на жіноче щастя, бо дітей ставила на крила сама і полудень віку зустріла теж одна.

Зібрана, безмежно добра, з тонкою організацією душі, високою внутрішньою інтелігентністю, залюблена у природу, дітей, роботу. Мала чисту, світлу ауру, творила дивосвіт своєї любові і з ніжною ласкою дарувала його оточуючим, осявала все навколо. З нею просто хотілось мовчки посидіти. Уникала конфліктних ситуацій або ж якось непомітно розсіювала їх.

Була по-жіночому м'якою, привітною, завжди готовою прийти на допомогу. До її плеча хотілося притулитися і розпо­вісти про все наболіле. Вона не поспішала з категоричними висновками, порадами. Уміла слухати. Уміла на усе глянути по-особливому, щедрою душею загладити непорозуміння, а коли зовсім було непереливки, щиро і сердечно поплакати з тобою і обов'язково знайти вихід, їй були органічно притаманні віра, надія і любов. Живе втілення порядності, доброти, мудрості.

Біля педучилища шумить, квітує липова алея, посаджена нею разом із студентами, - живий пам'ятник справжньому Пе­дагогу.

Лідія Івченко