Комісія викладачів філологічних дисциплін

Войченко Людмила Федосіївна

allama71 — Thu, 25 Nov 2010 15:17:12 GMT

Я, Войченко Людмила Федосіївна, закінчила Запорізький педагогічний інститут у 1957 році, мовно-літературний факультет, відділ української мови. З 20 серпня 1957 по 20 серпня 1959 року працювала вчителем української мови та літератури в Бурчацькій середній школі Михайлівського району, Запорізької області, з 20 вересня 1959р. по 20 вересня 1962р. - переведена інспектором шкіл Михайлівського районного відділу освіти, Запорізької обл., з 20 серпня 1962 по 11 лютого 1980р. працювала в Запорізькому педагогічному училищі викладачем української мови та методики. Далі працювала вчителем української мови та літератури в СШ № 56, потім СШ № 100, педстаж - 50 років.

За час роботи на педагогічній ниві була нагороджена багатьма грамотами від Міністерства освіти України до районного та обласного відділу освіти за багаторічну бездоганну працю. Нагороджена значком «Відмінник народної освіти», присвоєне звання «Старший учитель» та кваліфікаційна категорія «Спеціаліст вищої категорії». За довголітню добросовісну працю від імені Президії Верховної Ради СРСР нагороджена медаллю «Ветеран праці».

За час роботи у спеціалізованій школі № 100 видала методичні рекомендації до теоретичного та практичного курсу ділового мовлення з української мови. Склала програму з ділового мовлення, за якою в ЗСШ № 100 (економічний профіль) вивчався курс ділового мовлення.

9 років працювала в СШ № 56, виконувала обов'язки голови МО вчителів української мови та літератури, 15 років - зав. кафедрою української мови та літератури в ЗСШ № 100.

12.10.2010р. Л.Ф. Войченко

Таисия Петровна Кремешняя

allama71 — Wed, 25 Aug 2010 16:33:42 GMT

КРЕМЕШНЯЯ ТАИСИЯ ПЕТРОВНА

У М. Стельмаха есть роман «Хлеб и соль», где он отразил одну из трагических сторон жизни украинцев-переселенцев, вынужденных в поисках земли и свободы оставить свою любимую Украину и уезжать в неизвестность.

- Вы так ненавидите господ?

- И ненавижу! Кто нас гонит с родного гнезда в холодную Сибирь? Господа! Убейте меня, а я знаю: бог нас любит, царь жалеет, а с господами не жить!

«И подумать страшно, какова-то Сибирь. Слывет она лютыми морозами да кандальным звоном. Пусть же зазвенит теперь отборным зерном! Может, там, в далеком краю, все-таки лучше будет! Или как?»

И уезжали сердечные со всеми своими пожитками, на их злосчастные гроши целыми семьями, даже деревнями. И до самого Сахалина вдоль этого скорбного пути поселялись крестьяне из Украины, покупая клочки в степи, обживая новые земли. По названиям сел и деревень и теперь можно узнать, из какой местности выехали украинцы. Мои деды и прадеды остановились на южном Урале, купив земли у башкир. В башкирской степи появился зеленый оазис, большое украинское село с белыми хатами, с обязательными палисадниками. Назвали прадеды и деды свои деревни Золотоношка, Полтавка, Деевка.

Земли они купили, а свобода, видимо, там не продавалась, и здесь оказались три дольщика: бог, царь и господин. В этих краях тоже прошумела братоубийственная война, разделились на бедных и богатых, появились паны и беднота, кулаки и батраки. После революции получили наделы, но в 30-м году началась коллективизация. Все стало общим. Создали колхоз, назвали его именем Т. Г. Шевченко. Сейчас я понимаю: переселенцы из Украины тем самым показали, что они не собираются быть Иванами. В украинских селах сохранились в первозданном виде быт, нравы, обычаи, язык предков, мне кажется, лучше, чем в самой Украине.

Убранство помещений с вышитыми рушниками, с иконами, привезенными с Украины, вышитые одежды, скатерти, салфетки – все говорит о том, что здесь живут «хохлы», как называли нас жители других национальностей.

Я вынесла из детства восхищение людьми нашего колхоза – добрые, что помогло выжить во время войны всем без исключения, трудолюбивые, честные, красивые!

Жили бедно, но поражали меня их тяга к культуре: какие хоры, концерты, олимпиады, как все любили петь украинские песни и частушки. Какие голоса! Этого не забыть никогда! С песней в поле, с песней с поля, как будто и не было тяжелого сельского труда: пахали землю, сеяли хлеб, радовались урожаям, растили здоровых детей. Их в каждой семье было много.

В атмосфере нравственной чистоты, высокой культуры, вдохновенного труда, красивых народных гуляний и родилась я в 1932 году в семье колхозников. Нас было две сестры и два брата. Детство мое – это труд очень ранний домашний, потом в колхозе. Да, мы, дети, рано начали работать в колхозе.

Война. Наши отцы, все как один, в 7 часов утра уехали на фронт. Наши мамы остались без мужей, мы, дети, без отцов. Все тракторы и машины тоже отправлены на фронт. И мы помогали своим матерям делать все: молотить хлеб, перелопачивать зерно, веять его; полоть и копать картошку, даже вязать снопы. Нам ставили трудодни, которые почти ничем не оплачивались. Все работали под девизом: «Все для фронта, все для Победы!». Мы не роптали, а работали и учились. Четыре класса я проучилась в Полтавской начальной школе, десять классов закончила в Золотоношской средней школе, в 1951 году поступила на филологический факультет БГПУ, так как моими любимыми предметами были гуманитарные предметы, особенно русский язык и литература. К сожалению, в большом украинском селе не было украинских школ, очень мало было украинских книг. Даже настольная книга моей семьи – «Кобзарь» Т. Г. Шевченко – была на русском языке, вот почему я преподаватель русского языка и литературы. Очень любила и люблю художественную литературу, живопись, музыку, кино, театр, балет, оперу. Это на всю жизнь.

В 1955 году, закончив БГПУ, я отправилась в глубинку, в село Федоровка Федоровского района, там преподаватели были очень нужны как агитаторы, пропагандисты, как даже артисты (ставили пьесы в ДК), как журналисты и т.д. Все четыре года возглавляла секцию преподавателей русского языка, была делегатом съезда учителей Башкирии, вела драмкружок, ставила пьесы. Мы были первыми.

В 1959 году переехала в г. Салават. Стала воспитателем школы-интерната №1, там была принята в члены КПСС, была профоргом школы. Еще один год работала в средней школе №6 преподавателем русского языка и литературы.

И с 1964 года я в Запорожье. Я - преподаватель русского языка и литературы Верхнехортицкого педагогического училища. В 1987 году я уволилась из училища. В педучилище я преподавала язык, русскую литературу, выразительное чтение, методику русского языка, эстетику, была завкабинетом русского языка и литературы, один год была профоргом, отвечала за чтение и подготовку лекций преподавателями, была членом райкома партии Ленинского района. Вела очень активный образ жизни, член партии с 1959 года.

Мною прочитано много лекций для населения. И сейчас, будучи на пенсии уже столько лет, я продолжаю готовить и читать лекции о живописи, поэзии, об артистах, певцах. Сама читаю стихи любителям поэзии. Читаю стихи в профилакториях, в социальных службах, посещаю Литературную гостинную при Дворце металлургов, посещаю концерты, музеи, выставки. Мой девиз:

Да сгинет тьма!

В душе живой ей места нет.

Зажжем сердца огнем ума –

И воцарится всюду свет!

Я обоими руками за то, чтоб воцарился всюду свет. Этот свет в сердца людей должны нести мы, преподаватели до конца своих дней.

Таисия Петровна Кремешняя –

ветеран войны и труда

Раїса Григорівна Черкун

allama71 — Wed, 25 Aug 2010 16:31:46 GMT

Під рясним зорепадом

Раїса Григорівна Черкун

Зірка падає у небі на щастя. То, безперечно, під рясним зорепадом народилася Раїса Григорівна Черкун. Чуйна, людяна, небайдужа, відповідальна, завжди з надією на краще, вона йде на роботу в педучилище, як на свято очікуваної зустрічі з розумними, добрими, знаючими людьми, яким ти дуже потрібна.

- Доля щедро дарує мені цікавих, непересічних особистостей. Усім, чого досягла, я завдячую їм, моїм земним і духовним учителям, друзям.

Понад усе люблю свою сім'ю, свою роботу, рідне педучилище і землю, де живу. Щаслива цією любов'ю, що чую і розумію молодь, можу їй допомогти. З роками прийшло розуміння, що любов'ю всього можна досягти. І добротою. Який прекрасний білий світ! Крається серце, що так мало часу, щоб милуватися ним, що стільки ще не прочитаних книг. Хочеться простягти широко руки, усіх обійняти і приголубити. Мою надійну опору в житті - коханого чоловіка і сина. Разом легше долати життєві негаразди, переносити втрати. Зичу всім людського тепла і сонячного світла для втомлених душ.

Раїса Григорівна - викладач німецької мови, російської мови і літератури, дитячої літератури, виразного читання. Декілька років була завучем педучилища. Вона достойно продовжила естафету найкращих завучів педучилища: Петра Ісаковича Заболотного, Панаса Васильовича Семікова... Бо є живим втіленням доброти, високої духовності, внутрішньої інтелігентності, глибокої ерудиції, порядності. Зразок і взірець для наслідування і для студентів, і для колег. Напрочуд скромна, делікатна, всерозуміюча.

Кохається у слові, музиці, живописі. Завжди у творчому пошуку, горінні. Має гострий природний розум, тонко відчуває гумор, пише вірші.

Відмінник народної освіти, нагороджена орденом «Знак Пошани».

Глибокі, великі, виразні очі, мов черешні в росі, притягають своєю щирістю, мудрістю. А проникливий, переконливий голос зачаровує, торкається найпотаємніших струн серця, знаходить відгук у душах, будить благородство, кличе у височінь, до духовного злету, благословляє на наполегливу, кропітку, повсякденну працю над собою, її виступів і викладачі, і студенти чекають, як откровення. Слухав би і слухав її, навдивовижу прекрасну, стриману і таємничу.

Завжди підтягнута, зібрана, доброзичлива, елегантна. Знає так багато, володіє даром передбачення, має добре розвинену інтуїцію, але ніколи не хизується цим, не підкреслює цього.

Раїса Григорівна вміє вислухати і зрозуміти, вчасно і від душі допомогти. Легко знаходить порозуміння. Надзвичайно вимоглива до себе. Радіє успіхам студентів і колег, як своїм власним. Допомагає зростанню їх педагогічної майстерності, сприяє духовному здоров'ю колективу і кожного.

Студенти люблять її, тягнуться до неї, діляться найзаповітнішим, чого і мамі не розкажеш. Ніжна, лагідна, вона готова запалити для них зірку щастя у небі для оберегу.

Колегам з нею тепло й сонячно, бо і розклади уроків були зразковими, і уроки її, як пісня, з нею завжди можна знайти дійсне взаєморозуміння, взаємоповагу, взаємодопомогу. Вони цінують її поради, думки. Що ніби листи з вічності.

Лідія Івченко

Любов Михайлівна Узунова

allama71 — Wed, 25 Aug 2010 16:30:56 GMT

Несе світ щедрої любові

Любов Михайлівна Узунова

Красива, ніжна, романтична, м'яка, жіноча, Любов Михайлівна Узунова несе розраду, пораду усім, хто потребує цього, і світ щедрої любові, осяває добротою і ласкою родину домашню й студентську. На її уроках студенти і отримують міцні знання, навички, і найбільше розкриваються їх творчі можливості, талант, здібності. Уболіває за свою справу. Знаходить ключики до кожного серця. Неординарний класний керівник, її курси здружені, а студенти доброзичливі, людяні. Вони ще довго підтримують із Любов'ю Михайлівною зв'язок, прислухаються до її делікатних, ненав'язливих порад, пропозицій, її виховні години нестандартні, завжди неповторні, оригінальні. Запрошує непересічних творчих особистостей, готує прекрасні вечори поезії, веде вихованців стежками козацької звитяги, відзначає свята «Рід, родина, рідна Україна», подорожує у Карпати, щоб побачили, як віншують Різдво, колядують, народні звичаї на Водохреща, світлу жагу глибокої народної духовності.

Не терпить фальші, кар'єризму. Прекрасний фахівець, майстер своєї справи. Володіє словом, цікавиться нетрадиційною медициною, новітніми здобутками, шанує звичаї предків.

Летюча стрімка хода, горда постава, надзвичайна доброзичливість, глибока внутрішня інтелігентність, віра в людей, надія на успіх, упевненість у перемозі - це Любов Михайлівна.

Усе вміє робити. Обдумує черговий захід з виховної роботи, а руки вправно й швидко творять диво: і стіл накриють, і затишок облаштують.

Залюблена в родину, роботу. Родина для неї - це святая святих, надійна опора, фортеця, де тебе розуміють, підтримують, люблять. Поставила на крило доньку й сина, дала їм вищу освіту. Має онуків, упадає душею коло них. Прекрасна донька. Чаєчкою летить до батьків у Балабино, як тільки випадає вільна година.

А робота - частина душі, де розкриваються й реалізуються твої здібності, талант, ідеали, надії.

Має дві вищі освіти. Викладач-методист, відмінник народної освіти України. Нагороджена багатьма почесними грамотами.

Усіх рада обігріти теплотою свого серця. Випромінює світ добра й надихає оточуючих. Несе високий заряд духовності, благородства, насолоду від спілкування зі спорідненими душами, високий дух радості від творчої роботи.

- Антуан Сент-Екзюпері писав: «Найбільша в світі радість - це радість людського спілкування». Сама Любов Михайлівна так про це говорить:

«У своїй роботі керуюсь цим. Спілкування з особистостями - уроки енергійного заряду. Вчу сприймати людей через призму добра, любові. Щиро прагну усім серцем сприяти становленню справжніх інтелігентів. Хочу, щоб мудро вело їх Життя до Пізнання і Світла, щоб Любов у душі відроджувала Храм, щоб слідувати Великому Заповіту: «Ищите и обрящете!» Мир Вам!

Разом пишемо сценарії, ставимо спектаклі, ходимо на репетиції бальних танців, учу триматися на сцені, декламувати вірші. Намагаємося не пропустити жодного заходу культурного і духовного життя Запоріжжя, рідної країни. Були на святі рідного слова, зустрічалися з Є.Матвєєвим, А.Пороховщиковим, відзначали роковини Володимира Висоцького.

Любов Михайлівна завжди в роботі, в справах. Біля неї постійно її вихованці. І разом вони домагаються великих результатів, здійснюють заповітне, наближають майбутнє.

Лідія Івченко, Раїса Черкун

Леліяв кожного студента

allama71 — Wed, 25 Aug 2010 16:21:04 GMT

Леліяв кожного студента

Іван Федорович Панченко

Переконливо можна сказати, що кожен студент педучилища пам'ятав і любив Івана Федоровича Панченка. Він бережно, як мати, леліяв кожного студента. Записував кожного у свій зошит по роках, виписував оцінки, риси характеру, стежив за зростанням.

У нього не було ворогів і недоброзичливців. Бачив у кожному добре начало. Був абсолютно позбавлений заздрості. Так щиро радів успіхам колег і особливо студентів, як своїм власним. При ньому стихали суперечки, не було місця пліткам, підозрам. На його лекції у Будинку культури збігалися студенти навіть із змагань, щоб почути нове, невідоме.

Нам пощастило. Ми були не лише студентами, а й колегами. Зібраний, акуратний, завжди вишукано одягнений, у вишиванці, залюблений у життя, у свою родину, у роботу, у слово. Бережно ніс світ духовності у собі і щедро дарував його своїм вихованцям.

Серед учнів Івана Федоровича багато таких, які досягли успіхів на освітянській ниві: заслужена вчителька України Дорошенко; Володимир Галич - заслужений учитель, директор Оріхівської СШ №1; В.Г. Мірошник - народна художниця, заслужений діяч мистецтв України; В. Зубко - співробітник АНУ; Носенко - викладач математики машинобудівного інституту (нині ЗДТУ), доцент; Максименко - працівник Міністерства освіти та інші.

У перші місяці війни він був у винищувальному батальйоні у В.Хортиці. З січня 1944 року тимчасово виконував обов'язки директора педучилища.

Працював у педучилищі 38 років, має близько 50 років педстажу. В педучилищі викладав українську мову та літературу, виразне читання, дитячу літературу та методику навчання української мови.

Енергійний, життєрадісний, невтомний, запальний, ерудований, мудрий, добрий, вимогливий - таким пам'ятають його випускники педучилища. Справжній Педагог. Чудово декламував твори Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки, у яких був залюблений. Відповідав за випуск стінгазети «За кадри», вів гурток «Літературні початківці», випускав рукописний журнал разом із студентами з творами початківців училища. Часто проводив зустрічі студентів з поетами Запоріжжя: Петром Ребром, Володимиром Омельченком, Василем Марен-польським, Борисом Бездольним, Олександром Шостаком. А молодий письменник Сергій Фетисов подарував свою документальну повість «Хмари» (зберігається як найцінніша реліквія у бібліотеці училища) про студентів педучилища, які партизанили у підпільних антифашистських організаціях у Нікопольському районі і віддали життя за незалежність Вітчизни.

Довгий час цікавився історією педучилища, листувався з багатьма співробітниками, зокрема першим директором. Працював у архіві Харкова. Завдяки йому була встановлена точна дата заснування педучилища - 28 грудня 1920 року. Відмінник народної освіти. Ветеран праці.

Галина Степанченко, Лідія Ходикіна

Ідеал нашої юності

allama71 — Wed, 25 Aug 2010 16:20:32 GMT

Ідеал нашої юності

Ніна Іванівна Бухлова

Я звернула увагу, що сестра Віра, яка вчилась на дошкільному відділі Верхньохортицького педучилища, засиджується далеко за північ, читаючи книги. Та ще й робить виписки. І все це з такою насолодою, таким захопленням, ніби робить якесь відкриття. І зошити обгорнула по-особливому, і поля в них проводить якось надзвичайно акуратно. І завела словники саморобні: орфографічний, іншомовних слів, афоризмів, слів, у яких допустила помилки. А як уважно виконувала вправи домашні! Ніби контрольну писала. Спочатку випише слово, в якому зроблено помилку, потім 7 разів його перепише, тоді вкаже правило і номер параграфа та наведе приклад. І підкреслює різними олівцями орфограми, звороти, розбори. Згодом з'явився читацький щоденник. Особливий мій захват викликав зошит з російської літератури. У нашій Ко-панівській №1 семирічний школі Оріхівського району ми, обидві відмінниці, дякуючи вимогливості Катерини Іванівни Хелемендик, бездоганно знали українську мову, хоч приїхали з Росії, навіть вночі могли зробити всі види розбору слів і речень. А вчителі російської мови часто змінювалися, доки не прийшла прямо з інституту красуня Тетяна Іванівна. Та вже був сьомий клас, випускний.

Сестра почала на всьому економити, взяла й мою стипендію і купила різні білі комірці та строгу сіру сукню. І ходила тепер в педучилище не в строкатому дівчачому платтячку, а в тій сукні, часто змінюючи комірці.

А незабаром почала виправляти неправильно сказані слова. Сестра буквально на очах змінювалася. І хода стала неспішною, летючою. Та й ще й навчалась швидкочитанню. І скільки книг вона прочитала! Погляд став глибоким, вдумливим. Слідкувала за своєю поставою, мовою, одягом. Творився інтелігент.

Я по-доброму заздрила і губилася у здогадах. Звідки це в неї? А спитати соромилась. Розгадка прийшла несподівано. Була черговою, стояла біля східців. Сходами піднімалась жінка у сірій строгій сукні з білим комірцем і густою шапкою сивого пишного волосся. Величава хода. Вона, видно, була із старовинного славного козацького роду або з потомственних дворян, її не можна було навіть уявити роздратованою, лайливою, злою чи невдоволеною. До таких не пристає людський поговір, обмова. Вони вище цього. Вона несла такий заряд порядності, внутрішньої інтелігентності, що в усьому хотілося її наслідувати.

Ніна Іванівна Бухлова - ідеал нашої юності. Як обожнювали її студенти педучилища! Як ловили кожне її слово, сказане неспішно, поважно, з роздумами! Вона знала так багато, так багато країн відвідала, але ніколи не хизувалася цим, не підкреслювала цього. І завжди наголошувала, що людина всього може досягти завдяки порядності, старанності, великій праці над собою. Вона ніколи не повчала, не «читала моралі». Була завжди сама собою. Загадкова, таємнича, навдивовижу прекрасна, стримана. І це притягувало до неї. Її чиста, світла аура несла усім тепле світло, щось високе, прекрасне, про яке можна тільки мріяти, марити, снити.

Пройшло уже 45 років. А ми, зустрічавючись із сестрою, що живе в Іршанську Житомирської області, завжди теплим, тихим словом любові згадуємо Ніну Іванівну Бухлову - ідеал нашої юності.

Лідія Ходикіна

Галина Федорівна Яременко

allama71 — Wed, 25 Aug 2010 16:19:54 GMT

І сама була прекрасна або Працелюбністю обдарована

Галина Федорівна Яременко

Кохалася у квітах: «Візьміть корінчики синьої ромашки, дзвіночків, хризантем, ірисів, дельфініуму, насіння айстр, царської борідки, кручених паничів, чорнобривців, матіоли. До самої осені глибокої будуть звеселяти вас, тішити очі». Будинок і подвір'я її потопали у буйноцвітті бузку.

Гамір вщух. Запанувала тиша. Всі стоять із радісною посмішкою очікуваної зустрічі. Двері відчиняються - і на порозі струнка жінка з викладеною косою на голові у чорній сукні і білосніжній блузці. Обличчя всіх розцвітають. Щире вітання - і напружена робота. Ми все встигаємо: і перевірити домашнє завдання, і вивчити новий матеріал, і закріпити його, і отримати наступне завдання. І все це без поспіху, продумано творчо. Було і коментоване письмо, і творча п'ятихвилинка, і словниковий диктант, і переклад, і різні види розбору, і робота над помилками, і твір-мініатюра. Кожен намагається блиснути своєю ерудицією, знаннями, уміннями творити, вивченими напам'ять афоризмами. Ось виставлені й обґрунтовані оцінки. Дзвоник лунає так недоречно. Так не хочеться розлучатися, особливо на уроках літератури. Ми співчуваємо Маланці, милуємося золотою бджілкою Гафійкою; захоплюємося Пилипком, у якого очі, наче волошки в житі; прагнемо жаданої волі з Остапом і Соломією нехай і дорогою ціною; намагаємося дорівнятися до Мавки, яка має у серці те, що не вмирає, разом із Шурою Ясногорською на золотій сопці з передчуттям побачення з коханим; присягаємо на вірність Вітчизні з Юрієм Брянським і Євгеном Чернишем, що переконані в красі вірності; відвідуємо з Сагайдою словацьку дівчину - партизанку Юлечку, роздумуємо про майбутнє життя з братами Блаженками і Хомою Хаєцьким; стоїмо біля могил воїнів-визволителів, що, мов маяки по всій Європі, схиливши голови, з майором Вороновим. Кожен намагається висловити свою думку, обґрунтувати її цитатами з тексту, усі прекрасно знають зміст твору. А Галина Федорівна, як великий диригент оркестру, керує усім цим дійством, усіх заохочує, спрямовує, надихає. Підбадьорює. Мова її звучить, як струмок. Мов чисту джерельну воду п'єш із глибокої криниці. За спиною ніби крила виростають. І ти летиш у безмежну височінь, де зливається усе прекрасне і звучить дивний хорал величі Божого й людського духу. Тихою ласкою і любов'ю сяяли її очі, тихо дзвенів її голос, ніби найбільшу таїну відкриваючи.

Потім ми стали колегами. І не перестали захоплюватися умінням вести урок, все встигнути зробити по-домашньому сумлінно й просто, її зібраністю, обширом знань, надихнути всіх на роботу, в усьому бачити прекрасне. Працелюбністю обдарована - така її основна риса. А ще мудрість, безмежна доброта, висока внутрішня інтелігентність, уміння бачити прекрасне. І сама була прекрасна. У сім'ї, у роботі, у житті. Ідеал і зразок для наслідування. До останньої хвилини турбувалася про близьких, рідних, знемагаючи від болю.

Доземно схиляємо голову перед Вашою світлою пам'яттю, дорога наша, люба Людино!..

Галина Степанченко. Лідія Івченко

Раїса Олександрівна Власова

allama71 — Wed, 25 Aug 2010 16:19:14 GMT

Берегиня

Раїса Олександрівна Власова

Запорізьке педучилище пливе, як бригантина під вітрилами, у країну знань, мудрості, доброти і любові. Надійний керманич бригантини - незмінний директор з 1969 року, батько й продовжувач справи фундаторів Анатолій Федорович Власов, чиє ім'я золотими літерами навічно вписане на скрижалях історії педучилища.

Педучилище - храм науки, святая святих, отчий дім для сотень і сотень юних.

І таким воно стало, бо мало свою берегиню, яку у повсякденному житті не помічаєш, не цінуєш належно, не вклоняєшся доземно. А помічаєш і сумуєш занадто пізно, коли вже нічого не повернеш.

Людина стає особистістю, виконує місію, з якою прийшла на Землю, якщо має таку Берегиню.

Раїса Олександрівна посіяла квіти доброти у душах своїх вихованців, виростила дітей з чоловіком і поставила на крила, щоб вільно летіли у світ, збудувала дім для родини малої й великої. Виконала свою місію по-домашньому непомітно, тепло, ретельно, повагом; чорнобривцями, тюльпанами й бузком увінчала свій шлях.

Старанно готувалася до уроків, давала ґрунтовні знання, вчила студентів ніжно і лагідно ставитися до учнів. Була навдивовижу скромна, лагідна, делікатна, всерозуміюча. Усім своїм єством, кожним вчинком, словом, думкою, поглядом, стверджувала, що вона «замужем» . За Мужем. Мов за кам'яною стіною. Він - дух педучилища, його духовність, політ, дерзання, успіхи, знахідки, пошуки, відкриття, нові починання. Вона - душа, Берегиня, початок, становлення, утвердження й здійснення його дій.

Настільки ж треба було бути тактовною у ставленні до начальства, колег, студентів, щоб підтримувати авторитет чоловіка - директора, підносити його! Настільки мати тонкий устрій душі, високу внутрішню інтелігентність, що ніколи у поведінці не було найменшої похибки!

Треба було створити і домашній затишок, і слідкувати за харчуванням і одягом чоловіка і дітей, і дбати про гармонію у сім'ї, і до уроків приготуватися, і провести їх, як пісню, бо ти ж не просто вчителька, а дружина директора.

Ти щодня у всіх на виду, ти - обличчя педучилища.

Рятували природна мудрість, що передалась у спадок від батьків, проворні, всевміючі руки, високий духовний заряд любові, душевної щедрості і ніжності. До останньої хвилини думала і хвилювалась про інших, боялась завдати клопоту через свою хворобу. Ладна була усім допомогти непомітно, несла в долоньках усім своє чисте серце і світлий розум. Прости нас і спасибі тобі, Берегине педучилища. Велич душі твоєї у нашій пам'яті серця.

Лідія Івченко, Раїса Черкун

Людмила Олександрівна Цибченко

allama71 — Wed, 25 Aug 2010 16:18:19 GMT

ЦИБЧЕНКО ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА

Викладач вищої категорії, викладач - методист, Відмінник народної освіти УРСР.

У 1967 році закінчила Верхньохортицьке педагогічне училище, у 1972 році з червоним дипломом закінчила Запорізький педагогічний інститут за спеціальністю "Вчитель російської мови та літератури", у 1994 році - Запорізький державний педагогічний університет за спеціальністю "Викладач української мови та літератури".

По закінченню інституту почала працювати викладачем російської мови та літератури, методики викладання російської мови у Запорізькому педагогічному училищі.

Цибченко Л.О. відзначається високим творчим потенціалом, новаторським пошуком у педагогічній діяльності. Багато уваги приділяє вона розробці основних проблем з методики викладання російської мови, а саме: "Методика використання музичних творів на уроках читання в початковій школі", "Методика проведення етимологічного аналізу в початковій школі". Вона - автор методичних розробок "Робота над деталями тексту на уроках російського читання в початковій школі" та "Вивчення драматичної поеми Лесі Українки "Бояриня", "Цикл бесід для уроків читання з використанням музичних творів".

Велику методичну допомогу надає Людмила Олександрівна викладачам-колегам, вчителям початкових класів та студентам. Вона створила опорні конспекти з усього курсу російської та української мов для педучилищ за методикою Шаталова В. Ф., уклала етимологічні словнички з російської та української мов для учнів початкових класів. За опорними схемами з російської мови для початкової школи, складеними Цибченко Л.О., працюють вчителі Запорізької області.

Людмила Олександрівна веде велику методичну та громадську роботу. Тривалий час вона очолювала предметну комісію викладачів російської мови та літератури в педучилищі, є головою методичного об'єднання викладачів методики російської мови педучилищ Південного регіону України, редагувала загальноучилищну газету "Педагогічний меридіан", створила сценарій до фільму про Запорізьке педучилище, який на конкурсі посів перше місце.

Цибченко Людмила Олександрівна розробила фондові лекції з усіх розділів методики викладання російської мови в школах з українською мовою навчання.

Щоб вічне було вічним

Людмила Олександрівна Цибченко

Елегантна, з густою шапкою сивого волосся, із витонченим природним смаком, бездоганними манерами поведінки, Людмила Олександрівна Цибченко зразу ж привертає до себе увагу, хоч через надзвичайну скромність, делікатність, чемність, тонкий устрій душі намагається бути непомітною. Таких обов'язкових, цілеспрямованих, зібраних, порядних людей рідко зустрінеш. Вражає її мудрість і доброта, висока внутрішня інтелігентність і глибина знань, стриманість і таємничість, благородство й сердечність. Це у неї від батьків.

Народилась у вчительській родині. Хотіла бути скрипалькою (закінчила музичну школу, училище), вченим (друкувала наукові статті ще студенткою педінституту). Та перемогла любов до учнів, як і у батьків. Перші університети були в родині. Від батьків - максималізм, кришталева порядність, щоденна, кропітка, наполеглива праця над собою, щоденне збагачення знаннями, високий обов'язок служіння людям за велінням серця, світлі родинні стосунки.

Усю себе віддає сім'ї і роботі, вдало їх поєднує. Донька Леся у 15 років стає студенткою медінституту, перемігши у Всесоюзному конкурсі юних біологів у Євпаторії. Знає бездоганно англійську мову, володіє німецькою. Вільно читає з чотирьох років. Закохана у творчу дослідницьку роботу, навчається в аспірантурі.

Людмила Олександрівна, викладач російської мови й літератури, методики мови, української мови, має дві вищі освіти, - одна з найбільш ерудованих викладачів Запорізького педучилища, його випускниця. Недаремно ж її благословив Панас Васильович Семіков на творчі дерзання. Педагог від Бога. Завжди прагнула до всього нового. Першою в училищі почала працювати за методикою вченого Шаталова (самостійно склала опорні конспекти з усього курсу російської мови, а пізніше і з української мови), її часто запрошували читати лекції на курсах підвищення кваліфікації вчителів початкових класів, і вона щедро ділилася своїми знахідками: склала для маленьких учнів опорні схеми у малюнках, етимологічні словнички російською і українською мовами, детально розробила методику роботи над художніми образами на уроках читання в початковій школі.

Її уроки відзначаються не тільки глибиною знань, високою духовністю, педагогічною майстерністю, вишуканістю, стислістю викладу, а й академічною обґрунтованістю, новітніми здобутками. Має світлу душу і чисте серце.

Кохається у класичній музиці, балеті, художньому слові, образотворчому мистецтві (боготворить Надію Рушеву), тонко відчуває красу їх. І красу творчої праці, природи, взаємин, духовного зростання. Щоб вічне було навіки.

Студенти люблять Людмилу Олександрівну, колеги щиро поважають. Завжди першою поспішає на допомогу усім, хто цього потребує. Відвідує важко хворих за велінням свого навстіж розчиненого для добра серця.

В усьому знаходить добре начало, делікатно усуваючи непорозуміння. Не шкодуючи ні сил, ні часу, ні здоров'я, допомагає студентам, сприяє становленню справжніх інтелігентів, вчить добру. Ніжна, ласкава, вразлива, любляча, скупана в любові, щиро дарує благородство своєї душі, розкриваючи таїну духовності.

Дивосвітом своєї любові осяює оточуючих, несучи на долонях ніжну казку у безмежно широкий світ сьогодення. Бере у полон серця студентів, розкриває їм скарби справжнього життя, щоб високо несли собори душ своїх.

Олександр Мельник додає: «Безкрає море розуму. Глибина знань. Прекрасний організатор. Очолена нею комісія викладачів російської мови була однією з найкращих. Ніколи не було ніяких чвар, суперечок, непорозумінь. На голові комісії лежить все і вся. Панувала доброзичливість, гармонія взаємовідносин. Щедро ділилась з молодими колегами набутим досвідом. Ростила, плекала їх, як дітей рідних. Іди, дивися, вчися. У комісії був мікроклімат взаємоповаги, взаєморозуміння, взаємодопомоги. Має багату чудову фонотеку, дає усім користуватися нею, радить, що підійде найкраще. Прекрасний творчий здобуток її: «Використання музичних творів на уроках російського читання», який є чудовим посібником для викладачів і студентів».

Учитель - методист, старший викладач, викладач вищої категорії, відмінник народної освіти України, нагороджена багатьма почесними грамотами.

Лідія Івченко

Лідія Іванівна Фірсова

allama71 — Wed, 25 Aug 2010 16:16:33 GMT

ФІРСОВА ЛІДІЯ ІВАНІВНА

Народилася у 1927 році в місті Бобруйську у сім’ї військовослужбовця.

У 1933 році почала навчатися у Воздвиженській середній школі Ворошиловської (тепер Луганської) області, а через чотири роки, після демобілізації батька, їх сім’я оселилася у селі Мостище, Бишевського району, Київської області.

Під час Великої Вітчизняної війни сім’я перебувала на окупованій території. Її батько, Іван Олександрович, брав участь у партизанському русі, був командиром 5-го батальйонного з'єднання ім. М.Хрущова. За участь у партизанському русі гестапівці спалили їхню хату, розстріляли матір, батька, а п'ятнадцятирічну Лідію Фірсову забрали у гестапо. Через два тижні її було відправлено до Німеччини, у табір міста Ноймарка. Протягом місяця Ліда перебувала у таборі, а потім її було відправлено на сільськогосподарські роботи у Баварію. Після повернення з Німеччини працювала вихователькою у Мостищанському дитячому будинку і навчалася заочно у Рожищевському педагогічному училищі, а у 1951 році, закінчивши училище, вступила на заочне відділення Житомирського педагогічного інституту на факультет російської мови та літератури. У цьому ж році почала працювати вчителькою початкових класів у Ново-Гродівській середній школі, а пізніше - вчителькою історії та німецької мови у Мостищанській семирічній школі. Потім 10 років викладала російську мову та літературу в Августівській восьмирічній школі.

Після переїзду до міста Запоріжжя працювала у дитячій кімнаті Ленінського РВМ на посаді інспектора. А з 1965 року викладала російську мову та методику у Запорізькому педагогічному училищі, була головою предметної комісії.

Грамотний, кваліфікований викладач, творча людина, чудовий наставник, прекрасний товариш. Такою Лідія Іванівна назавжди залишиться у наших серцях.

Ростуть, квітують липи…

Лідія Іванівна Фірсова

Про Лідію Іванівну Фірсову, викладача російської мови та літератури, розповідають її колеги Галина Степанченко, Людмила Штепа і Лідія Ходикіна. Такої скромної, порядної, обов'язкової, доброї, напрочуд делікатної, ліричної, всерозуміючої людини, як Лідія Іванівна, важко знайти. Вона розкрилася якось несподівано, мов у казці. Ми із студентами і Лідією Іванівною їздили у Волгоград, були у Краснодоні. З якою материнською ласкою і любов'ю, ніжно і ненав'язливо, навдивовижу делікатно ставилася вона до студентів. Як зараз звучать її слова:

- Краще не робити і не допомагати, ніж потім дорікати.

- Голос підвищують неправі і безсилі.

- Не дозволяйте собі ніколи розпускатися, навіть на самоті.

- Краще передовірити, ніж підозрювати.

- Дітей треба не тільки любити, а й дружити з ним.

Її класи були найбільш здруженими, студенти людяними, мислячими, самостійними. Вони любили, ні, обожнювали Лідію Іванівну, наслідували її у всьому, ділилися найзаповітнішим, чого не розкажеш і мамі.

Після закінчення педучилища ще довго підтримували з нею зв'язок.

Коли у 1964 році почала працювати у Запорізькому педучилищі, була класним керівником у хлопців виробничого відділу. На випускному вечорі вони подарували їй годинник із символічним підписом: «Нашій мамі від дітей». А першими її учнями були сироти з дитбудинку. Вони й несли труну на руках чотири кілометри, проводжаючи Лідію Іванівну в останню путь.

Народилася Лідія Іванівна в Бобруйську. У роки війни була зв'язковою між партизанами і підпільною організацію у селі. Одного разу фашисти схопили її. Та записку вона, чотирнадцятирічна, вже встигла проковтнути, як учив батько - командир партизанів, колишній льотчик-випробувач. Її допитували, вдарили автоматом по голові. Доля змилостивилась над дівчам. У гестапо її не розстріляли, а відправили до Німеччини. Працювала у Бауера. Звільнили американці у 1945 році. У таборі переміщених осіб насушила сухарів, і вони допомогли їй живою добратися додому, до Києва.

... Вранці ластівка тричі билася у віконце. «Мабуть, Лідочка наша іде», - заплакала її мама. А в обід листоноша принесла телеграму: «Зустрічайте в Києві» .

Голова довго боліла і часто давала про себе знати. Та й життя не було щедрим на жіноче щастя, бо дітей ставила на крила сама і полудень віку зустріла теж одна.

Зібрана, безмежно добра, з тонкою організацією душі, високою внутрішньою інтелігентністю, залюблена у природу, дітей, роботу. Мала чисту, світлу ауру, творила дивосвіт своєї любові і з ніжною ласкою дарувала його оточуючим, осявала все навколо. З нею просто хотілось мовчки посидіти. Уникала конфліктних ситуацій або ж якось непомітно розсіювала їх.

Була по-жіночому м'якою, привітною, завжди готовою прийти на допомогу. До її плеча хотілося притулитися і розповісти про все наболіле. Вона не поспішала з категоричними висновками, порадами. Уміла слухати. Уміла на усе глянути по-особливому, щедрою душею загладити непорозуміння, а коли зовсім було непереливки, щиро і сердечно поплакати з тобою і обов'язково знайти вихід, їй були органічно притаманні віра, надія і любов. Живе втілення порядності, доброти, мудрості.

Біля педучилища шумить, квітує липова алея, посаджена нею разом із студентами, - живий пам'ятник справжньому Педагогу.

Лідія Івченко