Я звернула увагу, що сестра Віра, яка вчилась на дошкільному відділі Верхньохортицького педучилища, засиджується далеко за північ, читаючи книги. Та ще й
робить виписки. І все це з такою
насолодою, таким захопленням, ніби робить
якесь відкриття. І зошити обгорнула по-особливому, і поля в них проводить якось
надзвичайно акуратно. І завела словники саморобні: орфографічний, іншомовних
слів, афоризмів, слів, у яких допустила помилки. А як уважно виконувала вправи домашні! Ніби контрольну писала.
Спочатку випише слово, в якому
зроблено помилку, потім 7 разів його перепише, тоді вкаже правило і номер
параграфа та наведе приклад.
І підкреслює різними олівцями орфограми, звороти, розбори. Згодом з'явився читацький щоденник. Особливий мій захват викликав зошит з російської літератури. У
нашій Ко-панівській №1 семирічний школі Оріхівського
району ми, обидві відмінниці, дякуючи
вимогливості Катерини Іванівни Хелемендик, бездоганно знали українську
мову, хоч приїхали з Росії, навіть вночі могли зробити всі види розбору слів і
речень. А вчителі російської мови часто змінювалися, доки не прийшла прямо з
інституту красуня Тетяна Іванівна. Та вже був сьомий клас, випускний.
Сестра почала на всьому економити, взяла й мою стипендію і купила різні
білі комірці та строгу сіру сукню. І ходила тепер в педучилище не в строкатому
дівчачому платтячку, а в тій сукні, часто змінюючи комірці.
А незабаром почала виправляти неправильно сказані слова. Сестра буквально
на очах змінювалася. І хода стала неспішною, летючою. Та й ще й навчалась
швидкочитанню. І скільки книг вона прочитала! Погляд став глибоким, вдумливим.
Слідкувала за своєю поставою, мовою, одягом. Творився інтелігент.
Я по-доброму заздрила і губилася у здогадах. Звідки це в неї? А спитати
соромилась. Розгадка прийшла несподівано. Була черговою, стояла біля східців.
Сходами піднімалась жінка у сірій строгій сукні з білим комірцем і густою
шапкою сивого пишного волосся. Величава хода. Вона, видно, була із старовинного
славного козацького роду або з потомственних дворян, її не можна
було навіть уявити роздратованою, лайливою, злою чи невдоволеною. До таких не
пристає людський поговір, обмова. Вони вище цього. Вона несла такий заряд
порядності, внутрішньої інтелігентності, що в усьому хотілося її наслідувати.
Ніна Іванівна Бухлова - ідеал
нашої юності. Як обожнювали її студенти педучилища! Як ловили кожне її слово,
сказане неспішно, поважно, з роздумами! Вона знала так багато, так багато
країн відвідала, але ніколи не хизувалася цим, не підкреслювала цього. І завжди
наголошувала, що людина всього може досягти завдяки порядності, старанності,
великій праці над собою. Вона ніколи не повчала, не «читала моралі». Була завжди
сама собою. Загадкова, таємнича, навдивовижу прекрасна, стримана. І це
притягувало до неї. Її чиста, світла аура несла усім тепле світло, щось
високе, прекрасне, про яке можна тільки мріяти, марити, снити.
Пройшло уже 45 років. А ми, зустрічавючись із сестрою,
що живе в Іршанську Житомирської області, завжди теплим, тихим словом любові
згадуємо Ніну Іванівну Бухлову - ідеал нашої юності.